Музей-кладовище
Сучасний Художній музей вважається найдавнішою спорудою міста – його будівництво було завершено ще у 1703 р. Храм був освячений архієпископом і отримав назву «Костел Непорочного зачаття Діви Марії та святих Андрія та Станіслава».
В крипті цього храму знаходилась фамільна усипальниця Потоцьких. Саме тут у 1751 р. було поховано Йосипа Потоцького – урочиста церемонія тривала чотири дні й вражала своїм розмахом. Раніше у храмі знайшли вічний спочинок Андрій Потоцький, його дружина Анна Рисінська та їхній старший син Станіслав Потоцький.
У 1886 р. сюди перенесли прах Вікторії Ліщинської – дружини Йосипа. В бічних криптах були поховані заможні шляхтичі й священики, а перед костьолом був міський римо-католицький цвинтар, який ліквідували в 1787 р.
У 1965 р. приміщення костелу передали геологічному музею інституту нафти і газу. Як зазначає у своїй книзі краєзнавець Іван Бондарєв, під час ремонту приміщення саркофаги були розбиті, а кістки передані в медичний інститут в якості наочного приладдя.
Серед цього «приладдя» був зокрема й череп Станіслава Потоцького зі слідом удару турецької шаблі (як відомо, він був убитий турками під Віднем 12 вересня 1683 р.) Іншу частину кісток таємно поховали на міському кладовищі – в тому місці, де ховали бомжів. Ось такою була доля засновників міста після смерті.
Бійна гора
Вовчинецьку гору, що знаходиться у передмісті, часом жартома називають «Івано-франківський Голівуд».
Але, мабуть, не всі знають, що вона з давніх часів має іншу назву – Бійна гора. Згідно з переказами, на цьому місці відбувся великий бій між козаками і польськими загонами Потоцького. Начебто саме тому вона так і називається.
Проте, як уважають краєзнавці, тут треба копати значно глибше. Адже про цю гору існує багато старовинних переказів і легенд.
Літописець Садок Баронч писав, що колись тут жили «великі люди» або велети. За легендою, вони почали будувати великі сходи, щоб дістатися до Бога, за що були винищені потопом. Згодом територію захопили біси, а коли і їх прогнали, на горі постав монастир.
Проте й монахи порушили волю Божу і впали у гріх, і цілий монастир пішов глибоко під землю.
На Івана вночі з-під землі начебто можна почути дзвони й співи тих монахів. Селяни, які жили у тій місцевості, здавна вважали, що ходити по Бійній горі вночі небезпечно. Вони вірили, що тут у темний час доби любить бродити всяка нечисть, зокрема вуж з людською головою, крилата змія і таємничий чорний пес. З’являється тут і Волод – відун, який має владу над звірами й силами природи.
Як зазначає краєзнавець Іван Драбчук, саме ці легенди могли дати назву горі. Адже на гуцульському діалекті «бійне місце» – то страшне, небезпечне місце. Отже, ймовірно, малася на увазі страшна й небезпечна гора.